Деякі проблеми правового регулювання підстав припинення житлових сервітутів в України

Анотація

Питання регулювання житлових сервітутів в Україні досі регулюються, окрім Цивільного кодексу України, також Житловим кодексом України, що був прийнятий ще у 1983 році. Як наслідок, це призводить до неоднакового правозастосування, що не може вважатися прийнятним явищем. Відтак, проблематика дослідження припинення житлових сервітутів в Україні є актуальною.

У статті підтримано висновок, що питання припинення житлових сервітутів, зокрема, колишніх членів сім’ї власника, мають бути належно урегульовані. Покликання у судовій практиці на положення Житлового кодексу України видаються не зовсім виправданими. Зокрема, цей кодекс був прийнятий 20.06.1983 року і, незважаючи на численні зміни та доповнення (зокрема, назва Житловий кодекс України в редакції Закону України № 2215 від 21.04.2022 року), залишається морально застарілим законодавчим актом.

Регулювання порядку та підстав припинення права користування житлом колишніх членів сім’ї власника має базуватися на засадах, закріплених у Цивільного кодексу України, зокрема, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 405 Цивільного кодексу України (член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом) та п. 4 ч. 1 ст. 406 Цивільного кодексу України (сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту).

Конституція України декларує право кожного на житло, яке може бути реалізовано, зокрема, шляхом набуття цього об’єкта цивільних відносин у власність чи користування на основі оплатних чи безоплатних правочинів або на інших, визначених законодавством України підставах. При цьому, правове регулювання підстав припинення житлових сервітутів в Україні повинно забезпечувати пріоритет непорушності права власності та засад його реалізації.