Становище церкви в системі візантійського суспільства

Анотація

Протягом століть факт приналежності до християнства поступово став невід’ємною ознакою римського статусу. Підвладний імператору повноправний громадянин не повинен бути язичником, представником іншої релігії. Римляни, візантійське суспільство, в кінцевому підсумку не становлять національної, етнічної єдності. Візантійці усвідомлювали цей факт, сучасники досить чітко підкреслювали позитивні чи негативні риси правління тих чи інших династій, виходячи з їх етнічних груп

Але ця обставина сприймається як природна. Жоден з народів, що населяли імперію, не мав монополії на державну владу. Римляни були багатонаціональним народом, який сповідував єдину релігію, дотримувався римського права, підкорявся владі імператора і був об’єднуючою силою. Спадщина грецької культури, державна грецька мова були основою культурної, а не етнічної єдності суспільства. Імператор Костянтин I заклав основи інституту церковної організації в адміністративно-правовій системі імперії до: звільнення духовенства від звичайних обов’язків римських громадян; правосуб’єктності церковних установ, наприклад, право на прийняття на свою користь спадщини за заповітом, виконання державних обов’язків; судові повноваження у цивільних справах членів християнської громади тощо. У Східній церкві через значну економічну роль різних церковних установ, особливо монастирів, утворилося особливе розгалужене управління, значення якого для населення часом перевищувало державне. Церква фактично була особливою бюрократичною організацією, яка мала свої цілі та інтереси існування та розвитку. Основним принципом визнавалася єдність світської і церковної влади, але їхня роль і відносини в житті християнської громади завжди викликали жорстокі дискусії. У найзагальнішому вигляді візантійська доктрина про роль і цілі інститут церкви, у її вузькому розумінні, можна звести до двох основних положень. Церква є органічним продовженням, зі своїми особливостями, державної влади. Водночас, згідно з іншими доктринами, церква має певну автономію, політична організація візантійського суспільства включає дві рівноправні структури – інститут державної влади, що втілювався в імператорі, та духовну владу, особливо Констанського патріарха, Тінополь. Ця схема основних понять не є вичерпною, вона відображає лише основні напрями політико-правової думки.