УГОДА ПРО ПРИМИРЕННЯ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ (СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ)

Анотація

У статті висвітлено зміст мирової угоди як альтернативного способу врегулювання правових спорів на осно-
ві аналізу основних системотворчих підвалин квіритської культури та положень староримського права. Акцен-
товано увагу на тому, що в сучасному правовому життя особливе місце відводиться несудовим та досудовим,
в деяких випадках присудовим, способам врегулювання правових спорів, що є підтвердженням загальної тен-
денції гуманізації і демократизації судочинства. Обґрунтовано необхідність звертання до історичного контексту
виникнення та формування мирової угоди як правового інституту з метою кращого розуміння природи та меха-
нізму цього альтернативного способу врегулювання спорів, оскільки римське право було і залишається основою
сучасних правових систем європейських держав. Досліджено етапи розвитку мирової угоди як альтернативного
способу врегулювання спорів на тлі давньоримської культури та висвітлені основні характерні риси цього інсти-
туту: добровільність (сторони добровільно приймають рішення про примирення), альтернативність (сторони
мають вибір між судовим, несудовим і досудовим врегулюванням спору), невизначеність (сторони або сторона
спору невпевнена у судовому рішення на свою користь), компромісність (сторони, домовляючись, досягають
компромісу у конкретних питаннях). При цьому акцентується увага на тому, що першопочатково римляни для
залагодження спору в несудовій формі не потребували третьої особи (посередника, медіатора). З тексту статті
випливає, що в римському праві мирова угода сформувалася як договір, тобто на етапі свого зародження вона
представляла собою інститут матеріального права (договір) з процесуальними наслідками. В межах вітчизня-
ного соціокультурного контексту застосування мирової угоди як різновиду альтернативного способу врегулю-
вання спорів є шляхом пошуку нових ефективних способів врегулювання міжіндивідних відносин. Методика
дослідження представлена сукупністю філософських та загальнонаукових методів. Визначальними серед яких
є порівняльний та герменевтичний, а також соціокультурний та аксіологічний підходи.